Одному бідному китайцю заздрили всі багатії в його краях, бо в нього був дивовижний білий кінь. Щоразу, коли йому пропонували цілий статок за цю тварину, старий відповідав:
– Цей кінь для мене значно більше, ніж тварина, це друг, я не можу його продати.
Одного разу кінь зник. Сусіди, які зібралися біля порожнього стійла, казали:
– Бідолашний простак, треба було передбачити, що коня вкрадуть. Чому ти його не продав? Яке нещастя!
Селянин виявився стриманішим:
– Не будемо перебільшувати, — сказав він. — Скажімо лише, що коня немає в стійлі. Це факт. Усе інше — лише ваше судження. Хто знає, щастя це чи нещастя? Нам відомі лише уривки історії. Хто знає, що ще станеться?
Люди посміювалися зі старого. Вони давно вважали його диваком.
Через два тижні білий кінь повернувся. Його не вкрали, він просто вирішив побігати на волі й, повернувшись, привів із собою дюжину диких коней. Жителі села знову зібралися разом:
– Ти мав рацію, це не нещастя, це благословення.
– Я б не став так стверджувати, — відповів селянин. — Достатньо сказати, що білий кінь повернувся. Хто знає, удача це чи невдача? Це лише випадок. Хіба можна зрозуміти зміст книги, прочитавши лише одне речення?
Жителі села розійшлися, переконані, що старий марить. Отримати дюжину прекрасних коней — це, безперечно, дар небес. Як можна це заперечувати? Син селянина почав об’їжджати диких коней. Один із них скинув його на землю й покалічив. Знову жителі села прийшли висловити свою думку:
– Бідний друже! Ти мав рацію, ці дикі коні не принесли тобі удачі. Твій єдиний син залишився калікою. Хто ж допоможе тобі в старості? Ти справді гідний жалю.
– Побачимо, — відповідав селянин. — Не поспішайте. Мій син не може ходити, от і все. Життя рухається дрібними кроками, ніхто не може передбачити майбутнього.
Деякий час потому почалася війна, і всіх юнаків, окрім каліки, забрали до армії.
– Старий, — голосили жителі села, — ти мав рацію, твій син не може ходити, але він поруч із тобою, а наших синів уб’ють.
– Прошу вас, — відповідав селянин, — не судіть поспішно. Ваших хлопців забрали до армії, мій лишається вдома — це все, що можна сказати. Лише Бог знає, добре це чи погано.